З Мартою ми бачилися в мотелі «Час відпочити». (Вона казала не «відпочити», а «почити» — без згаслих літер.) Пам’ятаю першу появу її родини: сірій джип коло входу, торбяні гори — й оте скептичне:
— Те-екс. Мотель «Час почити»?
Родина Кайдановських провела тут щонайменше тиждень, чекаючи на паузу в обстрілах Руби-Коня. Паузи не було, й вони спромоглися їхати. Перед виїздом Марта піднесла мені два конверти:
— Отже. То ясно, що я вам без варіантів пишу чи там дзвоню, коли вже будемо на місці. Тобто можна не марнувати слів і не казати мені оце: «Марто… ну ти ж пиши… коли ви…»
— Гаразд, не буду.
— Не перебивайте! Отже. Я напишу… але. Коли я вам через тиждень не пишу… — вона скривилася на цьому «не». — Коли я не дзвоню, не повідомляю, що все в нормі і… То аж тоді ви відкриваєте першого конверта. Через тиждень, о’кей?
— О’кей. Коли ти не пишеш.
— Так. Коли я не пишу.
— А коли пишеш?
— А коли пишу? Ну-у… тоді… Тоді я скажу вам, що робити. Ну напишу тобто. Чекайте на інструкції!
— Домовились. А другий конверт?
— А другий… — Марта чомусь озирнулася. — Другий — все те ж саме. Але тільки через місяць.
— Тобто? Мені чекати цілий місяць, і якщо…
— Так.
— Все буде добре, — сказав я те, чого можна було б і не казати. — Тисячі людей спокійно виїжджають, десятки тисяч. Чи не сотні.
— Угу. Виїжджають. Це точно. Тобто не дуже, не дуже у вас багато шансів дізнатися, що там, в отих моїх конвертах.
— А що там, в отих твоїх конвертах?
Марта знов озирнулася.
— Там я, — мовила вона. I зробила крок назад.
— Ти?
— Я. Ну й не тільки. Я і все моє. І всі ми. Тож побачите. Чи не побачите. Ну… піду вже?
— Куди «піду»?
— Туди. «Піду» значить «піду». Бувайте. Ну тобто вже час. Їхати час. Наші сидять, на мене чекають. Тож… з вами була ваша Мартишка в цьому нереальному захоплюючому інтерактивному… угу? Всьо, я пішов.
І вона пішла.
Минув тиждень, і я розкрив конверт із цифрою 1. Чи то папір був такої якості, чи як, але конверт узяв і луснув просто у мене в руках, і все розлетілося шелестливою зграйкою по підвалу.
Хвилин десять я збирав м’яті листки там і тут, і ще потім знаходив їх під трубами й за плінтусом. Усього зібрав чотирнадцять штук (не знаю, чи всі відшукав). Таке було враження, що вони давно вже дерлися на волю, і конверт просто не витримав напруги.
Це була якась кумедна китайська інструкція з кресленнями, схемами і таким усяким. Я не одразу втямив, що справа не в ній, а в кривуватих нотатках, якими були списані всі листки з того боку (а деякі і з цього). Марта просто користувалася ними як блокнотом. Намагаючись розкласти їх, я з’ясував, що вони не пронумеровані. Весь Мартин рукопис перетасувався як колода карт. Я спробував відновити порядок, орієнтуючись за розділами інструкції, але заплутався і плюнув на це діло. Нотатки наповзали одна на одну таким собі листовим тістечком — впереміш з орнаментами та чиїмись пиками; іноді вони безсоромно видиралися на друковані рядки, і тоді виходило щось на зразок палімпсесту.
Крім нотаток, там іще були дві карти пам’яті. Я ледь не викинув їх разом із конвертом (вони забилися по кутках). Одну Марта, мабуть, витягла з відеореєстратора, другу — зі свого телефону.
Всю ніч я читав її нотатки, переглядав її відео та міркував, що ж із цим усім робити.
І ще думав про тисячу й одну причину не писати мені. Наприклад, згубила телефона — це ж легко. Це ж запросто. В тисняві на кордоні, де юрби біженців. Або в машині. Або… або не згубила, а просто його вкрали. Чи забула. Тобто забула про мене в отому своєму новому житті, до якого спробуй ще й пристосуйся (не кажучи вже про «звикни»). Руби-Кінь як бомбили, так і бомблять, — але ж багатьом вдається виїхати. Тисячам, десяткам тисяч. Чи не сотням.
Тож шанси все одно на користь сірого джипу та його пасажирки.
І крім того, в мене ще є другий конверт. І з ним бонусні три тижні.
А поки що займуся першим, вирішив я. Бо люди мають знати. Оцю історію, звичайну й пересічну для тих місцин, де колись стояли затишні будинки, а тепер гуляє вітер, — її мають знати люди, що й досі живуть у затишних будинках і аж ніяк, звісно, в тому не винні. Просто вони мають знати. Гадаю, Марта й сама хотіла цього, бо навіщо б вона піднесла мені свої конверти?
Певно, змішаю її нотатки з відеороликами, приправлю китайською інструкцією (як без неї) та подам цей вінегрет від лиця самої Марти — аби саме воно було на виду, а не моя бородата фізія. Порядок візьму той, що вийшов сам собою, коли всі листки склалися у стопку. Гадаю, трьох тижнів мені якраз і вистачить. За той час Марта, мабуть, згадає та напише.
Або не згадає та не напише. І тоді перший конверт зімкнеться із другим.
Або так, або сяк.
Головне — не надто сильно хотіти взнати, що ж там у другому.
Для встановлення Деталі № 2 потребує додатково порожнє місце. Якщо всі кріплення використовані, ви не можете установляти деталю.
(З інструкції)
— Якого біса? От ти мені скажи, якого?
— Шо?
— Капшо! Говорили тобі як людині!
(Не говорили як людині, а горлали як людині. Це як бути точним.)
— А?
— Бе! Якого ти сюди звернув? От якого?! Чому не слухаєш нікого й ніколи…
— Бня-бня-бня-бня! — раптом забнякав діда. Це він бабусю так кривляє. — Бня-бня-бня! Е-те-те-те-те! От помело дурне! Так і меле, так і меле!
— Рота свого закрий!
Тут вже підключилися всі.
— Може, досить вам?
— Та не чіпай ти їх…
— Ба, ти забула, що діда в нас глухий і недочуває?
— Ну скільки ж можна?
— Е-те-те!
Це вони одночасно (аякже ж). Мама, тато й Тонконоге. І бабуся. І дід.
— Кукуємо тепер у пробці через тебе!
— Якби ж якось назад…
— Е-те-те-те!
— Глухий він, еге. На голову глухий…
— Досить! Повіситься з вами…
— Бня-бня-бня-бня!
— Так він же ж навмисне! Йому кажеш, а він навмисне!
— А не можна так зробити, щоб у нього теж був навігатор?
Хочу еодору. Нормальну таку. Не як у мене, а нормальну. Справді нормальну, щоб коли показати комусь… Хоча ні. Еодору не показують аби кому. На те вона й еодора.
Але коли все ж показати її, як Ада мені тоді показала… хоч вона і не второпала анічогісінько. І в мене теж тупа моя еодора, просто тупа та й усе.
Але ж бувають люди, в яких вона не тупа?
Чи ні?
— …тишко! Мартишко!
О. Починається.
— В астралі уся?
— Татова доця!
— Якщо Мартишка — татова доця, то тато в неї хто? Мартиш!
— Гей, Марто, ау! Ти з нами чи ти де?
Подивитись отако на них на всіх. Чи навіть отако. Аби зразу все дійшло. Хоча не знаю, що там до них дійде…
— Тебе що, нудить? Убовтало?
— Її убовтало!
— Діду-у-у! Мартиху убовтало, вона зараз навекає!
— Не чуєш, ні? Через дурість твою дитині погано!
— Мартишці погано!
— Тільки не на мене, не на мене-е-е!
Дурдом.
Що характерно, версія про «убовтало» навіть не перевіряється. Жодних сумнівів у своїй правоті, от просто жодних.
Нехай вже мокре місце, ніж так.
— Потерпи трохи, Мартишк. Я все розумію. — Татів ексклюзив — спроба погладити мене по голівці. Незабутні відчуття гарантовано. — Ну чого ти смикаєшся, ну чого? Ну пробка, ну так. Нервують усі. Дідусь твій знов недочув і звернув… куди звернув, туди й звернув, одним словом. Ну то й що тепер, усім лягти й самовбитися?
А це варіант, думаю. Чи навіть кажу.
— Так вона ще й говорити вміє! — нудить Тонконоге. — Наша Мартишка говорити вміє!
Зар-раза. І без неї здохнути тягне, а воно пельку роззяває. Ходи-но сюди, нахабо, мурло мале, ходи-ходи, а ну в очі дивись мені…
— Так, заспокоїлись обидві! Марто, не соромно? Ти ж старша!
— А вам не соромно?
Ще й плямкають. Чипси з креветками, неабищо. Хоч би пригостили.
— Так ми тобі кричимо-кричимо, а ти зависла, не чуєш…
— Мартиха в астралі!
— На, тримай осьо і виходь до нас. Пепсі хочеш?
Не треба мені їхніх чипсів. І пепсі не треба… хоча пару ковточків і не завадило б. Організм потребує води.
— Е, ти так усе видудлиш! Ма, вона усе видудлить! Ба, вона усе видудлить!
— Та тихо ти, жаднюго! Сиди й… і читай свого Людвіга.
— Не тре їй читати на ходу! Убовтає дитину…
— На якому такому «на ходу»? — без посмішки мовить тато. — Ви десь помітили якийсь хід? От у цій пробці, де все стоїть мертвим болотом?
Цікаво, що бабуся відповість на таке.
Взагалі вона любить татові щось відповідати. Що-небудь, аби одразу було все ясно. Але виходить навпаки: всім все ясно про неї, а не про тата.
Ти диви, нічого не відповіла. Мовчить. Тупо втомлена, може. І я втомлена. І всі втомлені, крім оцієї осьо, яка ніколи не втомлюється, геть ніколи, термоядерні батарейки бо в неї. В тому самому місці, де мізки, і це, на жаль, не голова. Ну дайте, дайте людині вже втупитися у свого Людвіга, аби хоч трішечки була тиша!
О. Нарешті. Хвала тобі, Яне Екгольме. Тупа в тебе казка про тупого Людвіга*, але на цей момент я тобі вдячна. Навіть щось тупе дає користь, коли робиться громовідводом чогось іще тупішого. (Ай, Марто, ай-яй-яй, Мартишко, будеш отако про сестру — і буде тобі від внутрішнього голосу а-та-та. Від того, який сумління.) Гаразд-гаразд: гарненьке Тонконоге, розумне, чудовісіньке й жодним чином не тупе. Галасливе трохи, але в цілому не гірший з варіантів.
А Людвіг тупий. Отут вже ніякий внутрішній голос нічого не поробить із цим фактом. Сам Людвіг, може, й не надто тупий, але кінець у нього точно тупіше не буває: про оцю дружбу лис із курми. Від такого кінця аж за кілометр смердить ванількою для дітлашків, котрі мають вірити у світлу перемогу, блін, добра над злом. Книжковий сиропчик, якого насьорбаєшся — і потім удвічі болітиме, коли вріже тобі тим, яке воно все насправді.
— О, наче поїхали, — мурмоче ма.
— Еге, — кажу. — Поїхали. Мізками. Це точно.
І ржу. Про себе, звісно ж. Хоча й реально смішно: повземо наче в таймлапсі. Чи як вздрючений тарган: перебіжечками по пів метра. І час теж перебіжечками: вснув, прокинувсь, рушив уперед, знову вснув, знову прокинувсь. Ще й оцей мегапакунок бавовни, що його бабуся пхнула до машини, падає в сотий раз на маму, жбурляється назад, знов падає, знов жбурляється…
Такий смугастий час. Зеброчас. Прикольний був би хештег: #зеброчас. Це коли по-тарганському, як от зараз. А коли наглухо в пробці — тоді який час? #глухочас? #мертвочас? Чи взагалі #безчас? Таке відчуття, що його геть вимикають, коли пробка. І простір теж вимикають.
#вакуумпробки#чорнадірапробки
— Ну куди ти рулиш? Ну куди?
О божечки.
— Е-те-те-те! Оно там вже їдуть, не бачиш? В лівому ряду! А ми тута повземо!
— То що тепер, їхати туди прямо по кістках? Ну що ж ти ро…
— Просто діда схотів нас вбити, — ляпає Тонконоге, коли всі припинили гавкатись. — Щоб ми були мокре місце.
Коли стулити вуха, то бабусина лайка наче зі старих навушників. Трохи кріпова, трохи смішна. Інших практично й не чути, крім, звісно ж, Тонконогого, її голосина завжди цвяшком у черепі. Довго із затуленими не посидиш, діда смикає весь час, до лівої смуги хоче, а коліна в тата наче ворота. Спробуй посидь не тримаючись на скажених воротах, які хочуть до лівої смуги. Щоправда, ворота самі тримають тебе своїми лапенціями — там, де дівчат не тримають взагалі-но. Особливо коли дівчата, скажімо так, трохи змінюються…
Все. Руки затекли. Хоч і добре зі стуленими вухами, але…
— Чого ти на мене гавкаєш? — раптом визвірився дід у вікно. — Гавкало дурне! Ти в іншому ряду, я не чіпаю те…
— Що з тобою? — загримала на нього вся машина. — Він просто сказав «привіт»! Привітав тебе, глуху тетерю! Він сказав «привіт», альо! А ти взяв і образив людину!
— Те-те-те-те! А можна іще голосніше? Бо я недочуваю! — із сарказмом нарікав дід.
— Вибачте! — випхнулася у вікно ма. Майже подвиг: між нею та вікном цілий торбяний Азкабан. — Він недочуває! Вибачте його, будь ласка!
— Е, ну дайте ж подивиться. Ма, ну дай подивиться, хто там такий привітний. Мала, бошку прийми!..
— …везунчики! — почулося з вікна. — Бог мандрів любить вас! Щасливої дороги!
— І вам! — крикнула ма.
І ми також заверещали:
— І ва-а-ам!
Привітна машина відповзла — ми обігнали її, але я встигла все роздивитись. У вікнах такі ж торбяні Азкабани, як і в нас, і впереміш із ними голови, дитячі та дорослі. На нас поглядають. Шкода — не розібралася, хто там за тими Азкабанами, дівчата чи пацани, і довго визирала на лобове скло з наклейкою «Діти». Біля самої наклейки — кілька дірочок, і від них павутиння тріщин, наче на скло видерлися павуки-привиди.
Попереду, певно, батьки. Не старі, як і в мене, і голови забинтовані. Аварія?
Від якої аварії бувають дірочки на склі?
— Така ж банка шпротів, як і в нас! — хихотів діда. Це він любить: щойно лаявся — і вже хі-хі. — Напхом напхано! І торби там, і дітвора, і шо хоч! Я думав, тільки ви так вмієте.
— Ти краще на дорогу дивись, а не думай!
— Мартишк, ти скоро без ноги лишиш мене, — сказав тато, і я відлипнула від маминого вікна. Бідолашний тато, котрий моє крісло-ворота. І бідолашна я.
#бідолашніми
— Шпроти, — регоче мала. — Я манюсінький шпротик, а ти велика жирна шпротина. (Під ніс мені совається татів кулак. Швидка сімейна допомога, авжеж.) Ма, а як будуть мальки шпротів? Шпротенята?
— Шпротюгани, — кажу сама собі.
— То вредні підлітки шпротів!
— Тоді шпротивні шпрóтивні… Та-ат! Чому мені кулак, не їй? «Бо ти старша» знов?
— А в них все так само, — голосно каже ма. Тіпа на своїй хвилі. — Теж торби, теж спиногризів повне авто, теж… («Ну як не соромно отак про дітей?» — «А ти мене не вчи, мам. Зосередься на баті») …теж усе отаке от.
#отакеот
— Ціла хата в машині, — підключився тато.
— Не треба мені твого хамства!
— Мам, трохи відпочинь, добре?.. Зі сходу їдуть. Ось щойно читав — знов не випускають, б’ють прицільно по автівках. Бачила ж — у них на склі?
— Не треба при дітях.
— А що таке? Що я, при дітях вже не можу й зауваження?..
— Мам, та ми взагалі не про тебе…
#нетребапридітях
Я відвернулася до вікна. Тепер мене наче й нема, тож і не при дітях вже. (Тонконоге не рахується, воно все одно скрізь лізе.)
Дорослі гавкались-гавкались, а я знов стулила вуха (руки відпочили, і вже можна). Вони гавкались, а я визирала у вікно. Там було узбіччя зі снігом і всякою парашею.
І ми не їхали вздовж нього, а повзли. Нас пішки обігнав якийсь дядько, от взяв і пройшов біля нас, наче ми не рухаємось, а тупо стоїмо на місці. #перегонизпішоходом Навіть принизливо якось; ну дядю, ну не можна ж так…
#нунеможнажтак
І тут я їх побачила.
Тобто її. І вже в ній — їх. Аж ціле трійко.
І мале так само побачило. От же ж… Вічно туди, куди і я, пнеться. Пильнує.
— Мацуцики!!! — встромився вереск мені у вухо. — Цуцикима!!! Тат! Мам! Цуцики!
Бо там і справді була ціла будка із цуциками. Цілісіньке тріо цуців. Мордатих, зовсім масіх і таких, що аж прикро. Не від них прикро, а не знаю. Прикро, що отакі вони — і тут, у цьому всьому.
— Ну чого так кричати, Тонь, ну що ти там вже знов нафантазу… уй-і-і! Уті-бозі-мій! — мама вийшла з астралу. — Ой, Март, Мартишк, ти бачила? Ти бачила?!
— Мартишки все бачать.
Я хотіла це сказати, але не сказалося чомусь, а верескнулося, наче у Тоньки, — от нерви дурнуваті, хоч це й не нерви, а просто такі цуци, що тримайте мене, бо не можна, не можна ж такими бути, не винувата ж я, що вони такі. І навіть бабуся встромила своє:
— Манюні всі гарнюні.
І тут ми зупинились.
І я подумала, що саме через це ми й зупинились. Бо цуцики. Аж ціле тріо.
Просто на узбіччі.
І почала відчиняти двері й виходити туди до них.
І мала підгледіла, що я виходжу, і теж полізла через тата.
І саме в цей момент діда газонув.
Він не сильно газонув, так, по-тарганському, і я майже не випала — тато вхопив, показав реакцію, — але все одно я верещала, і тато верещав, і всі верещали, і гучніше за всіх Тонконоге, як завжди:
— Кудилізешзглуздуз’їхалачомуїдемоеее!..
Чого?
От чого в мене сім’я психів?
Чого у всіх нормальні, а в мене отаке? Чого як подумаєш, наче вони нормальні і роблять щось нормальне, так одразу кувалдою по рогах: ні! психи!!! А ти губу розкотила, еге? Розслабилася? Повірила, що вперше в житті буде не психовано, а як у людей? Повірила, що діда зупинив, аби тобі цуцики, і прям зараз ти прям до них, і потім вони до тебе і, може…
— …Ну подумай, Мартишко! Ну хоч трохи, бо не можна бути такою!
— …І не треба до них лізти! Просто сиди й дивись.
— …Ну яке «зупинив»?! Не бачиш, воно сплошняком іде? Всі поїхали — і ми поїхали, всі стали — і ми стали. Як всі, так і ми. По-іншому не вийде, Мартишко, невже не…
— …Яке «візьмемо з собою»?! Ти чим думаєш взагалі? От куди? От сюди ось, прям от сюди, ось у це усе — і ще й цуценята? І так ми на голові одне в одного, плюс сто торбів на горбі, — і ще тобі оці? Щоб вони тут нам отой?
— …Тільки про себе й думаєш! А про твариночок подумала? Як вони у тісноті, у духоті такій?
— …Тонько, не вий, бо матимеш у мене!
— …От гомонить молодняк! А ти чого мовчуна даєш, стара? Га? Давай як ото завжди: е-те-те-те! Га? Цуцики? Які цуцики?..
Знов стоїмо. Будка вже десь там, за кілометр чи за десять. А ми тут.
Метр на метр на півтора, і в них шість осіб… тобто п’ять з половиною, бо оце горласте на особу й не тягне. І торби. Стопіцот фігліонів торбів.
Стоїмо. І всьо чотко, еге. Все правильно й чотко виходить у них… як завжди.
#всеякзавжди
Бо ну авжеж, куди б ми взяли тих цуців?
Авжеж — як би ми зупинились?
Авжеж — тре було думати. Не тупити тре було.
#требуло
І стоїмо. Мовчимо. Усі задовбались «гав-гав», усі мовчать. Тато у своїх новинах. Тонька друшляє. Бабуся друшляє. Час друшляє.
#часдрушляє
Опаньки. Рушили.
Так?
Наче так. Знов по-тарганському, знов по пів метра?
Ні. Наче їдемо більш-менш.
Точно їдемо. Навіть прискорюємось.
Вже зовсім нормально їдемо. Не як у пробці, а нормально.
І звідки там ті цуци? До найближчого житла фігдесят кілометрів, а тут будка. І цуци. Мордаті такі. Не лізьте, не лізьте до нас у машину, не треба, ще бабуся вас отої, і мама, і… Ну куди ви крізь скло? Ну куди?! Воно тверде все ж таки, і не треба, не треба вдавати, наче ви…
От як воно: зранку до цуциків їхали сто років, а тут від цуциків до вечора долетіли за одну секунду?
Дивна штука — час. #дивнийчас То він зебра, то взагалі вщухає, то летить, наче потяг Синкансен. Чи застрягає назавжди у лютому. (Яке вже сьогодні лютого? Тридцять третє?) Чи навіть хтось вирізає з нього шматки. Хопа — і вирізав скільки-но там годин.
От би вирізати отак оце все. Хопа — і вже нема війни, і всі живі, і ура-ура.
Хоча ні. Хтозна, що там, у тому вирізаному. Можливі сюрпризи. Так хоча б спостерігаєш, бачиш усе і можеш щось змінити.
Чи ні?
Принаймні оцей тупий прихисток, куди ми на ніч приїхали, точно б вирізати. Знов спати на підлозі, знов у куртці й знов з отією під боком, бо замало матраців. Знову, знову, все знову. А поки слідкуй за нею тут, на цій тупій парковці. Бо мама-тато пішли в справах, а діда пішов тягнути з водіїв новини, а бабуся пішла…
— Диви, Мартих, диви! Це вони! Це вони, Мартих!
Верещить й тицяє пальцем.
Хто «вони»? Чого б оце верещати? Ще й біжить світ за очі, під самісінькі машини… Стій, заразо, я тобі сестра чи хто?
А там… а там оці повискують. І хлоп дверима, і голоси, і серед них привітний, отой самий:
— Драсьті! А ти хто? Кого ваш діда образив?! Мене-е?! Ну що ти таке говориш! Угу, угу, підібрали. Що ж ми їх, кинемо чи що. Хтось вивіз отак конурою, дякувати вже — не втопив. Зараз багато хто тваринок кидає, бо… Ну якось влізли, не знаю. Ну так, виходить, тепер наші. Та й гадки не маю, пустять із ними через Руби-Кінь, не пустять… Звісно, можна погладити. Наші їх вже гладили-перегладили, геть засмикали…
— Мартих! Давай сюди! Давай ми їх гладитимемо! Бо вони такі! Такі-і-і!
Та йди ти.
Ідіть ви всі. У сортир по гімнотрубах і ще далі. І не чіпайте мене. Верещіть, психуйте, казіться, гладьте своїх цуців чи давіть їх котком, як хочте, валяйте з них цуценячі фрикадельки, жеріть їх сирими — тільки відваліть від мене усі! Вимкніть мене, невидимою зробіть чи видаліть нафіг, бо не хочу я з вами, не можу я, коли таке, коли отак соромно і…
Чи погладити?
<…>
* Відома казка шведського письменника Яна Екгольма «Тутта Карлсон і Людвіг Чотирнадцятий».
Ваша корзина пока пуста