Щоденники війни
«Знаєш, говорять, часи нас пасуть,
Справа погана, біда чи вина —
Дім незабаром твій зовсім знесуть,
Раз трусонуть — i вже цегла одна.
Класти, ламати, багаття чи дим —
Хто це вирішує, котрий з катів?
Все це мій дім, це мій дім, це мій дім,
Дім,
Із якого я їхати геть не хотів…»
Семен Ладиженський
У середині 90-х років минулого століття мої батьки емігрували до США. Я залишився в Харкові. Перед від'їздом мій батько Семен Ладиженський написав пісню «Дім, з якого я...» з рефреном: «Дім, із якого я їхати геть не хотів...»
1998-го року ми разом із колегою-харків’янином Андрієм Валентиновим написали роман «Нам тут жити». У фіналі роману танки йдуть на Харків з боку Білгорода, а в етері звучать страшні слова: «Ми — Місто! Ми — гинемо!» Тоді це здавалося стовідсотковою фантастикою.
Восени 2020-го року прах мого батька був доставлений з Чикаго до Харкова i похований поруч із прахом його матері, моєї бабусі. Так Семен Ладиженський повернувся додому, до того дому, з якого не хотів їхати. Через рік з гаком поряд із цвинтарем впали перші бомби та снаряди. І танки рушили від Білгорода до Харкова.
Тату, ти повернувся на війну.
«Класти, ламати, багаття чи дим — хто ж це вирішує?»
Хто за мене це взявся вирішувати?
На початку шостої ранку мене із дружиною розбудив дзвінок по мобільному. Дзвонила Аліса, дружина нашого сина Сергія (вони мешкають в іншому районі Харкова, ближче до околиці міста, неподалік телевежі). Аліса повідомила про напад Росії на Україну. У їхньому районі видно (і добре чути) вибухи. Околицю міста обстрілюють. Аліса із Сергієм хочуть перебратися до нас (ми живемо в центрі). У нас вибухи теж чутні, але на відстані. Зрозуміло, ми запросили їх до себе на стільки, на скільки знадобиться.
Через деякий час приїхали Сергій та Аліса з собакою Есті (Естер). З таксі були проблеми, але загалом транспорт працює. Дісталися нормально.
Ми всі очманілі. Особливого страху немає, паніки тим паче немає, але ситуація тривожна i незрозуміла.
З самого ранку зник кабельний інтернет. Мобільний інтернет працює. Читаємо новини на смартфонах. Російські війська наступають з усіх боків. ЗСУ тримають оборону.
За містом — у районі окружної та на околицях — як i раніше гуркотять вибухи. Надвечір дещо вщухло.
Зв'язався із провайдером. Провайдер повідомив, що ремонтні роботи ведуться. Інтернет буде, але коли точно — невідомо.
Ми надіслали дозвіл на постановку нашої п'єси «Другі руки» у Сінгапурі. Так, там, у бананово-лимонному Сінгапурі. Так, тут, із Харкова, під ракетним обстрілом.
Доля має почуття гумору.
Могутній пес Гуч ходить за мною хвостом, зітхає. Він боїться вибухів та канонади. Іноді Гуч дозором обходить квартиру: чи все на місці. Переконавшись, що його ніхто не покинув, заспокоюється. Ненадовго: незабаром знову починає бахати за вікнами.
Собакам важче, ніж людям.
З ранку кабельного інтернету, як i раніше, немає. Під Харковом тривають бої. Російські війська намагаються прорватися, але їм це не вдається. Обстрілюють околиці міста. Є влучання у житлові будинки в П'ятихатках.
Оголосили повітряну тривогу. Спустилися до бомбосховища, воно просто під нашим будинком. Там розташований розподільчий вузол теплоцентралі. Приміщення не дуже велике, але й людей не так багато, є місце. Принесли із собою запас води та продуктів, кілька табуреток. Відсиджуємось. Нагорі гуркотить, але досить далеко.
За деякий час повернулися додому. Увімкнувся кабельний інтернет. Спочатку трохи гальмував, але незабаром почав працювати нормально. Ура! Написав подяку провайдеру. На сторінці провайдера у Фейсбуці (фірма Triolan) з'явилося повідомлення. Рано-вранці 24 лютого (якраз з початком війни) Triolan став жертвою масованої хакерської атаки. Інтернет-зв'язок зник у багатьох містах України (хоч i не в усіх). Проте менш ніж за дві доби зв'язок зуміли відновити в більшості місць — на жаль, не скрізь. Але в умовах воєнного часу та бойових дій i це добре.
Про всяк випадок заклеїли шибки у квартирі скотчем — щоб утримати уламки, якщо близьким вибухом розіб'є шибки.
Щойно встигли пообідати — знову повітряна тривога. Знову спустилися до бомбосховища. До нас приєдналися друзі Сергія з Алісою: Дмитро та Марійка. Деякий час поживуть у нас — у районах, де вони мешкають, зараз набагато небезпечніше. Зрозуміло, ми не проти.
Перетягнули до бомбосховища ще кілька стільців — щоб усім вистачало. У сховищі чоловік пенсійного віку, явно колишній військовий, слухаючи гуркіт i шурхотливе виття, пояснює: це наше ППО, це «Гради», це далекобійна артилерія. Слухаю, запам'ятовую.
Начебто перестало гуркотіти. Повернулися додому.
Через деякий час — знову повітряна тривога. Цього разу сиділи з пів години. Повернулися додому. Спати лягли вдома. Міська влада оголосила комендантську годину з 22 вечора до 6 ранку.
Дзвонить подруга дружини:
— Якщо я раптом пропаду з радарів (у сенсі, не відповідаю на дзвінки), не хвилюйтеся. Все нормально, це телефон сідає.
Світла в них немає, не може зарядити акумулятор. Турбується, щоб ми не хвилювалися. Так i живемо: один за одного.
Онук Ерік десяти років від народження вже розрізняє на слух, де пуски, де прильоти. Грає на телефоні, сидячи у відносно безпечному коридорі, розмірковує вголос, що спокій важливіший за все. Першого дня, коли мама о четвертій годині ранку схопила його в оберемок i привезла до нас, дитина була біла як полотно. Він побачив з балкона, як вогняні кудлаті кулі летять з неба на їхній район, а потім побачив заграву, що палала, i почув дикий гуркіт. Довелося серйозно зайнятися його психікою, готувати до правильного сприйняття подій, роз'яснювати та спрямовувати.
Зараз він, мабуть, спокійніший від своєї мами. Розважливіший. Зрозуміло: мама турбується за сина.
Запах акації, ґвалт дітлахів,
Світло втішає за вікнами світ,
Звуки курантів — хоча без п'яти,
Скрипку катує хлопчина-сусід.
Спека у кухні, в шухляді книжки,
Фарби та пензлі лежать, й поготів
Все це мій дім, це мій дім, чуваки,
Дім,
Із якого я їхати геть не хотів...
З ранку наша молодь — Сергій, Аліса, Дмитро та Марійка — вирушила до магазинів затарюватися продуктами та ліками. Деякі запаси ми маємо, але поповнити їх варто. Склали списки, молодь розділилася, щоб охопити одразу кілька магазинів та аптек. Сидимо на зв'язку, уточнюємо та коригуємо списки телефоном.
До речі, ось чого, а запасів гарної випивки у нас у квартирі — на рік, як мінімум, вистачить. А то й більше. Але ніхто не п'є, як не дивно, хоч i причина, i привід більш ніж поважні. Ніхто з нас. Ні краплини. Зберігаємо тверезі голови. А от курити я почав більше. Нерви i справді заспокоює.
Через мережу багато наших друзів, знайомих i читачів з різних міст i країн цікавляться, як ми тут? Чи живі? Здорові? Що діється у місті? Чи не потрібна допомога? Всім відповідаю приблизно таке: «Дякуємо за занепокоєння. Ми i наші близькі (маючи на увазі також мого співавтора Олега та його родину) живі-здорові, залишаємось у Харкові. Харків повністю український, хоч би що там писали в деяких ЗМІ. На підступах до міста йдуть бої, російські війська намагаються прорватися, але ЗСУ їх стримують. Росіяни періодично обстрілюють околиці міста, зрідка прилітає i до центру. Але за великим рахунком місто ціле i тримається. Комунальні служби та транспорт працюють. Вода, електрика, газ та інтернет є. Магазини, аптеки та лікарні працюють. У магазинах та аптеках черги, але продукти та ліки є. Обставини тривожні, але загалом жити можна. Ще раз дякую, допомога не потрібна.»
Олег (мій співавтор) із дружиною Оленою живуть над нами, у тому ж під'їзді, поверхом вище (ми на 2-му поверсі, вони на 3-му). До них із Салтівки, яку періодично обстрілюють, приїхали їхня дочка Мар’яна з чоловіком. Вирішив, що треба тримати себе у формі та не розкисати. Роблю китайську гімнастику, виконую ката карате. Поголився. Викупався, помив голову. Переодягся в чисте. Відчутно підбадьорився.
Повернулася наша молодь, притягла продукти та ліки. Вийшов, допоміг усе занести до хати. Незабаром вкотре оголосили повітряну тривогу. Молодь вирушила у бомбосховище, а ми з моєю дружиною Бронею (Броніславою) та її батьком Левом Вульфовичем (йому 87 років, але для свого віку він ще цілком бадьорий) залишилися вдома. Набридло бігати туди-сюди. Думаю, ймовірність прямого влучення що в квартиру, що в сховище (або в людей, що поспішають до нього) приблизно однакова.
Але можу, звісно, i помилятися.
Повернулася молодь. Залишили в сховищі табуретки, стільці та воду. Стануть у пригоді тим, хто там відсиджуватиметься (хоч нам, хоч іншим мешканцям). Ні до чого все це туди-назад тягати. А потягне хто — так i на здоров'я.
Аліса та Марійка, поки ходили по магазинах, бачили величезну чергу з охочих записатися до Сил Територіальної Оборони та зі зброєю в руках протистояти агресорам. Від охочих реально відбою немає.
Дзвонив мій друг Славко Соловйов із Північної Салтівки. У них там зовсім недалеко окружна дорога. Весь час стріляють, б'ють «Гради» та інші установки залпового вогню, бої йдуть майже постійно, з невеликими перервами. Прилітає i по житлових будинках, i навколо них. Усіх своїх Славко відправив до підвалу-бомбосховища, а сам залишився спостерігати за розвитком подій. Славку 78 років. Він нічого не боїться. Ми з ним разом уже багато років ходимо на тренування з карате i зазвичай стоїмо у парі. І швидкість руху в нього така, що тільки встигай відбивати-ухилятися! Він ще уточнив: чи скасовуються тренування на час війни? Ясний пень, скасовуються. Але Слава такий, що якби не скасували — пішов би. Цілком безстрашна людина i непохитний оптиміст!
Годину стою в черзі до аптеки. Дружині потрібні ліки для нирок. Поруч пританцьовує молодик наркоманського вигляду: одягнений не бідно, але не за погодою, мерзне. Видно, що зараз голова чиста, не задурманена. Говорить телефоном:
«Так, бабусю! Ні, ми з вечора не пили та не курили. Точно кажу! Зараз візьму тобі від серця. Що? Галушки? Так, роби, дякую…»
У місті погано з підвозом хліба, водії бояться їхати. Бабуся згадала, як онука галушками годувати.
В аптеці всі каси працюють, п’ять дівчат-провізорок літають янголами, на неймовірній швидкості. Кожного покупця проводять словами: «Удачі вам, здоров'я, всього найкращого!»
У тієї, до якої я підійшов, на комп'ютері почала перевантажуватися система. Вийшла пауза на півтори хвилини. Боже, дівчина вся звелася, все пояснювала мені: «Потерпіть, ось-ось, уже…» Я її заспокоював: нема проблем, чекаю. Черга підтакувала.
До аптеки підлетіла жінка середнього віку. Розговорилися: вона з інституту ортопедії. У них кухарі зранку з'їхалися, попри обстріл, готують їжу з того, що є. Годують хворих. Водій, що залишився, розвозить усе туди, де з їжею погано.
Її пропускали вперед без черги. Не пішла.
Звуки обстрілу люди сприймають як тло. Ну, тиснуться ближче до стіни. А так навіть сіпатися перестали. Звичка, ось у чому жах. Напевно, i до пекла можна звикнути.
Прокинувся на початку шостої ранку. Втім, я часто в цей час прокидаюсь. Почув звуки автоматної стрілянини. Спочатку більш-менш інтенсивної протягом пари хвилин. Потім стихло. Потім знову почали стріляти, але вже зовсім недовго: 30 секунд або менше. Після цього стихло остаточно. Підозрюю, це захисники Харкова знешкоджували російську ДРГ. Комусь із ДРГ вдалося піти, але трохи згодом його наздогнали. Пізніше з новин стало ясно, що мій здогад був вірним. У місто чи прорвалася, чи просочилася група росіян на кількох БТРах. У результаті один БТР спалили неподалік метро «Київська», інший — неподалік торгового центру «Микульський» (це самий центр міста). Група знешкоджена.
Вулиці порожні, іноді проїжджають патрульні поліційні машини, та безстрашні собачники нашвидкуруч вигулюють своїх чотирилапих вихованців. А куди подітися?
Дружина каже, вночі був сильний обстріл, гуркотіло неабияк, навіть більше, ніж зазвичай. Нічого не чув. Спав.
По околицях, як i раніше, періодично гуркотять гармати i шелестять «Гради» (вже починаю потроху їх розрізняти). Завиває тривожна сирена. В сховище ніхто з нас більше не йде, включаючи молодь. Починаємо звикати. Комендантська година тепер з 18 (чи з 17?) години вечора (треба уточнити) — i до 8 ранку.
За минулі дні був цілий ряд попадань снарядів/ракет до житлових будинків у П'ятихатках, на Північній Салтівці — i ще кілька поодиноких попадань у різних місцях по всьому місту. Друзі та знайомі, що живуть поруч, бачать все це на власні очі та надсилають фотографії, так що все це незаперечні факти. Прилітає до житлових будинків та цивільних об'єктів, хоч би що там мовила російська пропаганда. І не лише у Харкові, зрозуміло, але тут пишу про те, що знаю достеменно. Влучило у центру переливання крові на Клочківській. Там є руйнування та поранені. Одна ракета — на щастя, яка не розірвалася — стирчить, наполовину закопавшись у землю, прямо на дитячому майданчику.
Ось таке «звільнення від нацистів» пропонують нам росіяни.
За попередні дні війни ні я, ані мій друг та співавтор Олег нічого не писали до Фейсбуку та інших соціальних мереж, де у нас є акаунти. Якось не було до того. Але багато хто запитує: як ми, що у Харкові? Вирішили написати. Описали реальну ситуацію у місті. Жодних здогадів, домислів чи інформації зі ЗМІ. Тільки те, що бачимо, чуємо та точно знаємо самі, плюс трохи інформації від друзів-харків'ян, яким довіряємо на 100%. Реакція на наш допис здебільшого адекватна — причому як від українських, так i від іноземних друзів, підписників, читачів та просто випадкових людей (у т. ч. із Росії). Майже всі дуже стурбовані, бажають нам i нашим близьким залишатися живими i здоровими, запитують, як i чим можна допомогти, хочуть якнайшвидшого припинення війни й обурені діями агресора. Декілька неадекватних особистостей, «тролів» i просто ідіотів ми забанили. Але вони були в абсолютній меншості. Більшість тих, хто відгукнувся — розумні та адекватні люди, які не хочуть війни.
Надвечір обстріл припинився. Стало незвично тихо. Така тиша насторожує. Сприймається як «затишшя перед бурею».
Онук Ерік задумливо каже у простір: «Ну, вони ж по цивільних не стріляють? Тільки по військових? Вони ж не хочуть вбивати цивільних?
Відповідаю: «Звичайно, сонечко!»
А що мені відповісти? Правду? Ні, брехня зараз куди корисніша.
Цієї ночі спав погано, прокинувся приблизно о пів на четверту ранку (чи ночі?). Чути потужний гуркіт обстрілів. Через деякий час гуркіт затих. Тиша. Чи надовго? Знову заснути не вдалося. Нічого, я маю чим зайнятися.
Наша маленька «комуна» діє добре та злагоджено. Прибираємо квартиру, готуємо їжу, миємо посуд, випрали та висушили одяг. Робимо гімнастику, обмінюємося знайденими в мережі та отриманими від друзів та знайомих новинами. Порівнюємо новини з різних джерел, фільтруємо інформацію. У результаті вдається отримати більш-менш адекватну картину того, що відбувається. Наступ російських військ значно сповільнився. У багатьох місцях противника зупинено. Київ, Харків, Чернігів та майже всі інші великі міста України тримаються, противник намагається, але не може їх взяти. Проте важкі бої продовжуються майже на половині території України. На жаль, зростає кількість жертв серед мирного населення.
У месенджері друг із Салтівки (великий район на околиці Харкова) написав (цитую): «Ми живі. Вночі наш район обстрілювали i з землі, i з повітря. Наш будинок цілий, горять школа, дитячий садок, будинки приватного сектора — видно з вікна. Сусіди допомагають один одному, організували чергування.»
Надійшло SMS з клініки, куди я на сьогодні був записаний на приймання до лікаря — мій запис анульований, оскільки приймання немає через війну. Зателефонував лікарю, він проконсультував мене телефоном. Я запропонував оплатити консультацію переказом на його банківську картку, але лікар від сплати відмовився: «Зараз не той час». Від душі йому подякував. Хороша людина, i лікар добрий.
Я загалом уже практично здоровий, але фінальну частину медикаментозного курсу пройти треба. На щастя, всі призначені лікарем препарати в мене є: підозрював, що знадобляться, i закупив за першої ж нагоди. Самопочуття хороше, але долікуюся — а потім, як тільки з'явиться можливість, прийду до лікаря на контрольний огляд. Про що ми з ним i домовились. Побажали один одному залишатися живими та здоровими — та якнайшвидшого закінчення війни.
<…>
Ваша корзина пока пуста